Шановна коментаторко з попереднього посту нагадала мені за поезію.
А я люблю поезії. Такі, що беруть за серце з першого рядка й не відпускають до останнього.
Тож зараз тут будуть вірші. Українською. Мої улюблені
обережно, поетика
Почнемо, напевно, з Олександра Ірванця. Дивна людина, дивний поет, що іноді нагадує мені Михайла Щербакова, а іноді - Бродського
НА ПЕРЕХРЕСТІ ОСЕНІ Й ЗИМИ
На перехресті осені й зими
Навряд чи варто зачинать love story.
Ліси порожні і поля просторі –
Чи ж в просторі не згубимося ми?..
На роздоріжжі осені й зими
Нізащо зарікатися не буду
Я ані від тюрми, ні від суми,
Тим паче від сурми Страшного Суду.
У осені на дні, на самім дні,
В холодні дні, нудні й немилосердні,
Сказати “так” (або сказати “ні”)
Не легко, як, скажімо, десь у серпні.
І в кожнім дні, немов у вигнанні –
Ми, й невтямки нікому з нас, нікому,
Що зовсім не на білому коні,
І навіть не на іншому якому, –
На ВMW, або й на БМП
Зима влетить по вимерзлій шосейці.
(Чуття – холодне, темне і тупе,
Мов скринька замикається на серці.)
Тож чи знайдемо ми спасенний спосіб
В передчутті мелодії сурми
Порятувати цю одквітну осінь
З-під гострих крижаних коліс зими…
ЮРКОВІ, САМОМУ СОБІ Й ВІКТОРОВІ.
САМЕ В ТАКІЙ ПОСЛІДОВНОСТІ.
Сорокаріччя дихає в обличчя.
- Кому – кричить – на той бік, у заріччя? -
Веселий перевізник Харитон.
А ми завмерли на краю сторіччя.
Невже до нас звучить ця форма клична,
Цей кепський жарт, цей фамільярний тон?
Та нам же ще до Відня й до Берліна!..
Але вода вдаряє під коліна
І громіздкою робиться хода.
І не спасуть вже й наше покоління
Всі мантри, заклинання і моління,
Всі бу-ба-бу і шабадабада.
Це лиш антракт! Ще буде друга дія!
Це ж наша “La Divina Commedia”.
Комедія! Хіба ж не дивина?
Останній чар повергнутого змія –
Що більше важить не сама подія,
А почуття, що збуджує вона!
In mezzo nel cammin di nostra vita…
Душа яріє, смутком оповита.
Ярій, душе, ярій, та не ридай!
Твій розпач – марний! Перспектива – світла!
Коли ж розпука у тобі розквітла –
Продай себе, або в оренду здай!..
Середній вік. Часи середньовіччя.
Ми досягли їх, трохи навіть швидше,
Ніж планували в золоті роки.
Підсунулись впритул – куди вже ближче.
Та в дзеркалі не втопиться обличчя
І не почнеться відлік навпаки.
З ЦИКЛУ “MIDLIFE CRISIS”
це бурячанка – не буряки
це вже хорал а не джаз
чуєте шурхіт тихий такий –
це осипається час
листям з дерев
тиньком зі стін
шерстю зі псів і котів
ось і здійснив ти все що хотів
тільки – не так як хотів
ніби ж і сам не зовсім мудак
й друзі – не мудаки
все що збулось – збулося не так
з точністю до навпаки
вранці завжди нагадають жінки
що їм вночі нашептав
рух твій гінкий
хліб твій гіркий
кінь твій копита стоптав
всоте узяти в долі аванс
втисячне втратити шанс
наче в клепсидрі у кожному з нас
пере
сипається
час
Переночуй мене, вишневий саде,
Бо це моя остання в світі ніч.
Бо завтра хрест мені на плечі сяде,
Як символ роздоріж і протиріч.
Переночуй мене, вишневий саде,
Вишневий саде, звешся Гефсимань.
Бо завтра, завтра, хрест на плечі сяде,
Як символ — ще чого? ридань? страждань?
А півня крик розбуджено-співучий
Розноситиме вітер по горбах.
Ось вже цілує мене в губи учень,
І чути присмак вишень на губах…
І Ліна Костенко. Чарівна леді
Хай буде легко. Дотиком пера.
Хай буде вічно. Спомином пресвітлим.
Цей білий світ — березова кора,
по чорних днях побілена десь звідтам.
Сьогодні сніг іти вже поривавсь.
Сьогодні осінь похлинулась димом.
Хай буде гірко. Спогадом про Вас.
Хай буде світло, спогадом предивним.
Хай не розбудить смутку телефон.
Нехай печаль не зрушиться листами.
Хай буде легко. Це був тільки сон,
що ледь торкнувся пам'яті вустами.
Очима ти сказав мені: люблю.
Душа складала свій тяжкий екзамен.
Мов тихий дзвін гірського кришталю,
несказане лишилось несказанним.
Життя ішло, минуло той перон.
гукала тиша рупором вокзальним.
Багато слів написано пером.
Несказане лишилось несказанним.
Світали ночі, вечоріли дні.
Не раз хитнула доля терезами.
Слова як сонце сходили в мені.
Несказане лишилось несказанним.
Двори стоять у хуртовині айстр.
Яка рожева й синя хуртовина!
Але чому я думаю про Вас?
Я Вас давно забути вже повинна.
Це так природно — відстані і час.
Я вже забула. Не моя провина,—
то музика нагадує про Вас,
то раптом ця осіння хуртовина.
Це так природно — музика і час,
і Ваша скрізь присутність невловима.
Двори стоять у хуртовині айстр.
Яка сумна й красива хуртовина!
На одному з малих полустанків я чекаю поїзда зранку. Влаштувалась в кутку на лаві, щоб мене не знайшли цікаві. Протяг має в’їдливий присмак паровозного сизого диму, і стоїть неумитий присмерк за розхитаними дверима. Десь там брязкіт і скреготіння, залізничний постійний шум…
Я поклала папір на коліно, я стривожені вірші пишу. Наче прозу пишу - без розбивки на рядків розмаїті пласти, щоб здавалось на перший погляд, що пишу я звичайні листи. Власне, це недалеко від правди. Інша форма — той самий зміст. Адресовані людям вірші — найщирший у світі лист.
-
-
02.06.2012 в 10:36Спасибо)